І. ОЦЕ ТАКА СОБАЧА ДОЛЯ

Тварини бувають дикі та свійські. Дикі тварини живуть у лісах, а свійські – на домашніх подвір’ях. На диких тварин полюють мисливці (це такі дядечки з рушницями, та свійськими тваринами як собаки, а також торбинками у яких лежить хлібина, цибулина, чесночина, ковбаса, сало та чималенька пляшка горілки). Полюють мисливці здебільшого невдачно, бо п’яненькому дядечкові годі й думати влучно прицілитися. Зате на галявині, посідавши навколо того, що залишилося від опенька та розливши те, що недопили на полюванні, вони здебільшого розповідають добрячі байки про впольованих лосів, зубрів, ведмедів та навіть мамонтів. А то як-же? Ми-ж мисливці! Тільки-но цього разу щось не пощастило... Ця картина увійшла до світової скарбниці образотворчого мистецтва у вигляді всесвітньо відомого шедевру “Три ведмедя” ...

Взагалі, історично відносини між людиною і тваринами складалися непросто. Про це свідчать пам’ятки світової літератури. Якщо вірити версії за відомою байкою Редьярда Кіплінга “Кошеня, яке швендяло невідомо де та ще й до якого не було нікому, до речі, ніякого діла”, оце завдяки тільки природній спритності, а також наявності “даху” у вигляді більш товстих та солідних родичів, з яких один був, здається, царської родини (гадаємо, за наявністю такої волохатої лапи можна собі дозволити трохи пошвендяти за для власного задоволення), кошеня уникло долі інших тварин та так і не стало свійською. Та подивіться-ж на нього! Воно й досі швендяє четверту частину року невідомо де, приходить невідомо коли та просить жерти, а як напхається “од пуза”, то спить тижнів зо три в хаті, дарма що діти тягають за хвоста ...

Згідно версії того-ж Кіплінга (до речі, він був не аби яким казкарем, бо-ж нікому іншому не вдалося більш-меньш пристойно втлумачити походження броненосців), собака виявився найбільш аморальною скотиною. Корова навпаки – самою впертою. Дослідникам вдалося довести, що ця різниця пояснюється зовсім не інтелектуальною різницею (до речі, в обох тварин й щепки розуму нема), а неврівноваженістю собаки порівняно з іншими тваринами на сексуальному грунті. Адже Кіплінг відверто натякає на весняну пору року.

Так от про собаку. Відверто кажучи, перший свійський собака заспокоївся, коли йому перепав добрячий шмат м’яса. Але кістку з нього таки приховав, як то кажуть, “на чорний день”, що свідчить зовсім не про стратегічну далекозорість собаки, а про історичну тенденцію гострої недовіри до людини. Ото ж уявіть собі картину: мисливець висьорбує на полюванні останню краплю з пляшки, а од дядечки з рушницею та ще й на добрячему підпитку можна чекати чого завгодно. Собака почав вчитись маскуватися. Спочатку він спробував переховуватися в нерівностях грунту. Це мало давало ради. Тоді собака почав шукати більш надійні схованки, та вони, як на гріх, виявлялися такими собі хатинками інших тварин, здебільшого їстівних. Це помітив чолов’яга, та став заохочувати собаку залазити у такі шпаринки, а оскільки розуму у п’яного мисливця ненабагато менше, ніж у собаки, то його дії зводилися здебільшого до забивання собаки у нору кам’яним чоботом. Іншого взуття людина ще не винайшла хто-зна чому. Може не було хисту, може натхнення, може часу, а може було забагато гіркої. Так от про собаку. Є в нього глузд, чи нема, а жити усім хочеться. Заздалегідь побачивши не дуже впевнений замах кам’яного чобота, собака блискавично витягувався в мотузок й одним поштовхом хутко вдирався в першу-ліпшу дірку. Коли чобот доганяв натреновані синці на підхвостовій частині собаки, передня частина вже була у середині. Від поштовху собака долав звуковий бар’єр та зруйнувавши вхідну браму чужого житла вгризався зубами в тепле хутро мешканця (правда, інколи в тепле хутро собаки вгризалася вщент перелякана майбутня дичина).

Отак крок за кроком собака від таких тренувань непомітно змінився та й згодом став “таксою”. У такому амплуа собака влаштовував людину ще більше. Досить було чолов’язі тільки показати замах чобота, як собака вже вертався з будь-якою дрібнотою. Мисливцю це дуже подобалось. Але згодом апетити людини, а також природні лінощі стали брати своє і людина збагнула, що для того, щоб не харчуватися самими куріпками (яких, до речі, поки обпатраєш, то вже й дивиться нема на що), треба або завести велетенського собаку, який би тягав до хати дичину хоч трішечки більшу за тарганів, або винайти будь-який засіб пересування та вирушати вже врешті на полювання. Лінощі брали вгору, то ж людина спробувала винайти сенбернара. Собака виявився справний, але тренувати його тягати до хати всякий непотріб як то переляканого, ледь дихаючого але все ще живого ведмедя навряд чи мало сенс. То ж чоловік повагався ще трохи, поміркував, підвівся та й пішов сідлати кобилу і задумався як би йому приручити бегемота...